Марія Самбрано. Марення безвірного

Марення безвірного
 
Під квіткою гілка;
над квіткою зірка;
під зіркою вітер.
А далі?
Далі — не пам’ятаєш? — просто нічого.
Нічого, затям собі добре,
душенько моя: спи,
засинай у цьому ніщо.
[Якби ж могти... та зануритись...]
   Попіл цього вогню, порожнява
і вода — густа й гірка: піт від крику.
Кров, що несе у собі, у потоці своєму, слово.
І порожній тягар серця мого нерухомого.
Справді немає нічого? Є ніщо.
А ти не пам’ятаєш. [Там була твоя радість.]
   Там, за пам’яттю, у забутті,
слухай подмухи свого дихання.
Вдивляйся у свою зіницю,
у цей пломінь, у його обійми,
у це світло, в цю воду.
   Та ж не можу.
Очі й вуха є вікнами.
Як шукатиму щось, загублений у собі?
Не сягаю нічого.
 
Січень 1950. Готель d’lnghilterra, Рим.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)